Pastýřský list k Narození Páně 2019 Пастирське послання на Різдво Христове 2019
Drazí bratři a sestry, vánoční svátky, Narození našeho Pána Ježíše Krista, jsou vždy spojeny s jistou nostalgickou náladou, většinou jsme otevřeni citům a pohled na malé dítě v jeslích v nás často rozehrává jinak těžko dostupné tóny něhy a lásky. Odkud pochází kouzlo tohoto malého dítěte? My křesťané, kteří si už téměř dva tisíce let připomínáme příchod Spasitele na svět, máme na takové citové postoje určitě více důvodů. Jedním z nich je i slabost, forma maximální lidské slabosti, do níž se zahalil Tvůrce všeho, co existuje na zemi i na nebi. A slabost, především nevinného člověka, už samotnou svou existencí má vždy schopnost vyvolat náklonnost a sympatie. Síla a moc vyvolává respekt a strach... snad také úctu, ale skoro nikdy lásku. Můžeme se zeptat, proč si Boží Syn zvolil tuto formu příchodu na svět. Protože Bůh je láska. Řeč, kterou se Bůh obrací k lidem, nespočívá jen ve slovech, která jsou schopna zachytit a vyjádřit jen omezený okruh skutečnosti, ale také ve znameních, obrazech a především v gestech a skutcích.
To, že Ježíš přišel na svět jako malé, bezbranné dítě, odkázané ve všem na lidi, že se jim vydal napospas, svědčí kromě jiného i o tom, že tu Bůh chtěl vyjádřit a zdůraznit velikost a sílu slabosti, ale rovněž nesmírnou důvěru v člověka jako budoucí východisko pro sjednocování lidí s Bohem a mezi sebou. Vždyť nám zanechal Eucharistii, v níž se úplně vydává on osobně do moci lidí, aby je zachránil. Ti, kteří Eucharistii neuznávají, například protestanti..., podceňují tento aspekt Božího vztahu k lidem. A jen na něm se dá něco stavět, pouze na důvěře v člověka, s vědomím, že Bůh k nám má důvěru, je možné jít stále více a více dopředu v duchovním životě.
Je to konkrétní vyjádření jeho pozdějších slov: "Kdo chce být první, buď ze všech poslední a služebník všech." (Mk 9,35) První v božské logice je ten, kdo je nejmenší, kdo slouží, kdo nemá žádnou vnější sílu ani možnost, aby ty druhé ovládal. Jinými slovy to samé řekl také sv. Pavel: "... vždyť právě když jsem sláb, jsem silný." (2 Kor 12,10) Rodíme se slabí, dospíváme, jsme silnější, až dosáhneme jistého vrcholu svých sil. Potom začneme stárnout a více slábneme. Pokud nás předčasně nesklátí nemoci, stává se z nás vetchý stařec, který zákonitě končí v úplné nemohoucnosti, smrti. Síla je tedy jen dočasná, ale slabost konečná a potom věčná, protože ona je konečným stavem člověka zde na zemi a předchází projevu největší síly Boha ve světě: zmrtvýchvstání.
Můžeme to vidět i ve stvořené přírodě. Čím více je nějaká věc, nějaká látka potřebnější, tím menší odpor klade, když ji chceme použít. Podobně čím více je nějaká myšlenka hlubší a všeobecně platnější, tím méně je polemická, tím méně je proti a více je pro. Můžeme v této souvislosti použít příklad tří hmotných substancí: vzduchu, vody a kamene.
Vzduch je nejpotřebnější a nejužitečnější, bez něho bychom žili jen několik minut, a ten je také nejlépe tvarovatelný, využitelný, klade pohybu nejmenší odpor, vyplní každý prostor. Voda je také velmi potřebná a užitečná, ale bez ní bychom žili více hodin. Klade pohybu větší odpor, i když i ona je ještě maximálně tvarovatelná a pronikne prakticky všude. Tak můžeme dále přejít ke složkám lidské potravy, až, řekněme, ke kamenům či ledu, které z hlediska životních potřeb člověka mají nejmenší využití. Ty jsou nejtvrdší a nejpevnější, dlouhodobě si zachovávají svůj tvar a nechtějí se přizpůsobit okolí.
S lidmi je to podobné. Kdo slouží, ten je vždy nejužitečnější a nejpoužitelnější, protože se hned poddává potřebám toho druhého. Zdánlivě má navenek nejmenší moc, je nejslabší a nejbezvýznamnější, přece však může nejvíce ovlivnit a nejvíce konkrétně vykoná. Podle lidského měřítka sloužit je ta nejponíženější role. Ale jen do té doby, když to někdo dělá z donucení, ne svobodně, z lásky. Ježíš chce, abychom se svobodně stávali jedni pro druhé sluhy, sloužili jsme si navzájem a tak si projevovali vzájemnou lásku, která je jeho přikázáním.
Vánoce, Narození Páně, Vtělení, chce něco sdělit nejen našim citům, chce se konkrétně odrazit i v našem každodenním chování. Služba, když je z lásky, není pro člověka čímsi ponižujícím, ale, naopak, je to jeho nejvyšší výsada a jediný účinný prostředek, jak změnit svět k dobrému. Vždyť Boží Syn řekl: "Tak jako Syn člověka nepřišel, aby si dal sloužit, ale aby sloužil a dal svůj život jako výkupné za mnohé." (Mt 20,28) Když sám Bůh přišel sloužit nám lidem a nebylo to nic ponižujícího, tak i my ho máme v tomto následovat. Každý na svém místě.
Matka Boží ať nám v tom pomáhá, prosí za nás a je naším nejvyšším vzorem.
Všechny žehná a přeje milostiplné svátky
+ Ladislav Hučko, biskup - apoštolský exarcha
Дорогі браття і сестри! Народження Господа нашого Ісуса Христа, Різдвяні свята, завжди пов'язані з певним ностальгійним настроєм, в цьому часі ми стаємося більш чутливими, а погляд на мале Дитя в яслах пробуджує у нас приховані почуття ніжності і любові. Звідки береться чарівність цього малого Дитяти? Бувши християнами, ми вже майже дві тисячі років пригадуємо прихід Спасителя у світ, і для такого емоційного розположення маємо значно більше причин. Однією з них є слабкість, передусім невинної людини, яка вже своїм існуванням здатна пробудити прихильність і симпатію. Сила і влада викликають визнання і страх... можливо, також повагу, але майже ніколи не любов. Ми можемо запитати, чому Син Божий обрав таку форму приходу на світ. Тому що Бог є любов. Мова, якою Бог звертається до людини, полягає не лише у словах, які здатні охопити і виразити лише обмежений вимір реальності, а й у знаках, образах та особливо у жестах і вчинках.
Той факт, що Ісус прийшов у світ як мале, беззахисне дитя, яке звірене у всьому людям, що віддався їм у руки напризволяще, свідчить поміж іншим і про те, що Бог хотів виразити та підкреслити величину і силу слабкості, а також безмірну довіру до людини як майбутньої основи для об'єднання людей з Богом і поміж собою. Адже Він залишив нам Євхаристію, в якій цілковито віддається особисто людям, щоб їх спасти. Ті, хто не визнає Євхаристії, наприклад, протестанти..., недооцінюють цей аспект Божого відношення до людей. А тільки на ньому можна щось будувати, тільки на довірі до людини, з усвідомленням, що Бог має довіру до нас, можна все дальше і дальше рухатися вперед у духовному житті.
Конкретним виразом цього є Його слова: «Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою» (Мр. 9, 35). Першим у Божій логіці є той, хто є найменшим, хто услуговує, хто немає жодної зовнішньої сили ані можливості володарювати над іншими. Наступними словами св. Павло сказав: «... бо коли я слабкий, тоді я сильний» (2 Кор. 12, 10). Ми народжуємось слабкими, зростаємо, стаємо сильнішими, аж до часу, коли досягнемо певної вершини своїх сил. Потім ми починаємо старіти і втрачаємо сили. Якщо хвороби нас не підкосять передчасно, згодом ми стаємо старою людиною, яка неминуче закінчує цілковитою безсилістю, смертю. Таким чином, сила є лише тимчасовою, але слабкість конечною а потім вічною, тому що вона є кінцевим станом людини тут на землі і передує прояву найбільшої сили Бога у світі - воскресінню.
Це ми можемо побачити і у створеній природі. Чим більше якась річ, будь-яка матерія потрібніша, тим більший чинить опір, коли ми хочемо її використати. Подібно, чим більше якась ідея є глибшою і загально прийнятою, тим менше є полемічною, тим менше є проти, а більше є за. У цьому контексті ми можемо використати приклад трьох різних субстанцій: повітря, води і каменю.
Повітря є найнеобхідніше і найкорисніше, без нього ми би прожили всього лише кілька хвилин, але водночас воно є найбільш формованим і корисним, чинить найменший опір і може заповнити будь-який простір. Вода є також дуже потрібною і корисною, без неї ми би прожили більше часу. Вона чинить руху більший опір, хоча і є максимально формованою і практично скрізь проникне. Далі ми можемо перейти до інградієнтів людського харчування, а ще дальше, наприклад, до каміння і льоду, які з погляду життєвих потреб, мають найменше використання. Вони є найтвердіші і найсильніші, довго зберігають форму і не хочуть пристосовуватись до зовнішнього середовища.
З людьми відбувається щось подібного. Хто служить, той завжди є найкориснішим і найбільш використаним, тому що він відразу віддається потребам іншого. Ззовні видається, що він має найменшу силу, є найслабшим і незначимим, однак насправді може мати найбільший вплив і найбільше конкретного зробити. Згідно людського розуміння служити - це найбільш принизлива роль. Але тільки до того моменту, коли це робиться з примусу, не з свободи і любові. Ісус хоче, щоб ми свобідно ставали один для одного слугами, навзаєм собі служили і виявляли взаємну любов, яка є його заповіддю.
Різдво, Народження Христове, Втілення, хоче передати щось не лише нашим почуттям, але хоче конкретно відобразитись і в нашій щоденній поведінці. Якщо служіння є з любові, тоді воно для людини не є чимось принизливим, а, навпаки - є найвищим привілеєм і єдиним ефективним способом, як змінити світ до кращого. Син Божий бо сказав: «Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Якщо сам Бог прийшов, щоб служити людям, і це не було нічим принизливим, то і ми повинні Його у цьому наслідувати. Кожен на своєму місці.
Нехай Божа Мати нам в цьому допомагає, заступається за нас і є нашим найкращим взірцем для наслідування.
Бажаю свят сповнених Божої благодаті!
Благословення Господнє на Вас!
+ Ладислав Гучко, єпископ - апостольський екзарх